Оскільки вона була зовсім маленькою, у неї залишилося мало спогадів про ту годину. «Я нічого не пам’ятаю про своє рідне місто, – говорить Аліна. — Пам’ятаю лише, що коли ми тільки приїхали сюди, моя мама весь час плакала». яке продовжувалося щорічно, що дозволяло їм жити в країні та користуватися деякими правами та послугами, включаючи освіту. І ось, коли їй виповнилося 7 років, Аліна пішла до першого класу. ~/blockquote>
Будучи малолітньою біженкою, Аліна не знала ні киргизької, ні російської мов. Вона не вміла читати і писати цими мовами і відставала від інших дітей у своєму класі. Однак того літа, незважаючи на свій юний вік, вона твердо вирішила змінити ситуацію на краще… Летом тато дуже допоміг мені підтягнути читання і лист, — каже Аліна. — Сусід на роботі в батька теж допомагав мені. Мені допомагала бабуся моєї подруги. Я вдячна добрим людям, які були поряд зі мною в ту скрутну годину». ~
Прагнути вище
У Киргизькій Республіці діти біженців можуть відвідувати державні початкові та середні школи, але з вищою освітою справа інакша. Не маючи змоги нарівні з громадянами боротися за державні гранти, біженці можуть вступити до університету лише в тому випадку, якщо вони оплачують освіту самі. Як і для багатьох сімей біженців, це виявилося неможливим для Аліні. «Подруга запропонувала мені піти з нею на вступні іспити до університету, — розповідає Аліна. – Я склала іспит, а вона ні, це було страшно! Але я задумалася про те, як мені знайти можливість вчитися там, бо, очевидно, плата за навчання була дуже високою». підтримки та розвитку, координованої УВКБ ООН у Киргизькій Республіці, Аліна дізналася про DAFI — програму стипендій для біженців Німецької академічної ініціативи імені Альберта Ейнштейна. Згадуючи про ту годину, Аліна говорити з гордістю: «Мої батьки взяли кредит на оплату першого курсу навчання, а на іншому курсі я отримала стипендію DAFI». 60~/h2>
Щорічно до Киргизької Республіки приїжджають на навчання студенти з усього світу. Спілкування з таким числом нових людей з різних країн змусило Аліну зазирнути всередину собі. «Я була просто зачарована студентами, – каже Аліна. — Різноманітна спільнота розплющила мені очі, але в мене був криза особистості. Чи була я місцевою чи афганкою? Я була десь посередині. У мене були друзі серед місцевих студентів та серед афганських студентів. Я боялася, що якщо я скажу, що я афганка, то зі мною не розмовлятиму». Під враженням від зайняти в університеті Аліна почала міркувати, що все це означає: «У нас були заняття з філософії, на яких ми розвивали критичне мислення. Я піддавала сумніву багато речей: свій спосіб життя, своїх друзів, свої стосунки з батьківщиною». «Я розуміла, що народилася в Афганістані, що ніколи не повинна забувати свою культуру, свій народ, наші звичаї, але водночас я живу в іншій країні, на своїй другій батьківщині, і в мене тут є сім’я та друзі, — каже вона. — Я дуже рада, що народилася в Афганістані, а виросла в Киргизстані, і завдяки цьому я маю багатосторонній погляд на життя». завершення навчання, а також служіння суспільству, беручи участь у волонтерських ініціативах з прибирання Бішкека, посадки дерев та збору одягу для дитячих будинків. Зараз вона працює у швейцарському фонді, який займається питаннями скорочення рівня насильства та миробудування. зацікавила ця посада, тому що вона пов’язана з посредництвом у вирішенні конфліктів у суспільстві, між урядом та людьми. Крім того, робота зі згуртування суспільства спрямована на об’єднання людей, – говорить Аліна. – В Афганістані зараз постійно відбуваються конфлікти. Я дуже хочу отримати досвід роботи організацій з вирішення цих проблем і об’єднання людей». вони не можуть виїхати за кордон. Відповідно до рекомендацій, наданих УВКБ ООН, поправки до Закону про біженців, що набули чинності 2 травня 2023 року, передбачають введення порядку видачі проїзних документів біженцям.
